Ол. Ом. Кіцера, Ол. Ол. Кіцера
Львівський національний медичний університет імені Данила Галицького
Вступ. У 1861 р. Проспер Меньєр вперше довів, що причиною запаморочення, ністаґму та веґетативних розладів може бути захворювання вушного лабіринту. Сьогодні хвороби з такими симптомами належать до лабіринтопатій, тобто негнійних хвороб лабіринту.
Мета. Описати основи класифікації, первинної діаґностики, невідкладного і планового лікування лабіринтопатій.
Матеріали і методи. Подаються основи класифікації, первинної діаґностики, невідкладного і планового лікування лабіринтопатій. стисло викладено історію вивчення, клінічні ознаки, сучасні методи діаґностики, лікування хвороби Меньєра та інших лабіринтопатій. Зокрема, виокремлено посттравматичні лабіринтопатії, які сьогодні почастішали, проте не завжди діаґностуються.
Результати. Існують різні класифікації лабіринтопатій, які застосовують фахівці – вестибулолоґи та отоневролоґи. Лікар-терапевт повинен знати, що лабіринтопатії (вестибулопатії) бувають: а) аперіодичними; б) тривалими, періодичними.
Найбільш часто серед лабіринтопатій зустрічається хвороба Меньєра. Патоґенез її визначається передусім ендолімфатичним гідропсом. Класичними ознаками хвороби меньєра є періодичні напади (атаки) вестибулярної декомпенсації: запаморочення, нудота, блювання, наростаюча приглухуватість, здебільшого – однобічна, шум у вухах. Напад зазвичай розпочинається запамороченням, порушенням рівноваги, далі приєднуються шум у вухах, який не зникає після перетискання сонної артерії, зниження слуху, веґетативні розлади. такий стан здебільшого триває 1–3 год., рідше – до 10 год. Згодом настає період ремісії, що може мати різну тривалість від декількох днів до року. У більшості хворих визначаються спонтанний ністаґм, порушення статичної та кінетичної рівноваги. Із огляду на поліетіолоґічність хвороби Меньєра, лікування скеровується на різні можливі причини та на різні ланки патоґенезу.
Висновки. Лікар загальної практики повинен пам’ятати про можливий зв’язок скарг на запаморочення з транспортною травмою і вміло спрямовувати з’ясування анамнезу. якщо в минулому пацієнт мав транспортну травму, потрібно скерувати його до фахівців – вертебролоґа, отоневролоґа, нейрохірурґа, травматолоґа для призначення спеціальних досліджень – променевих (комп’ютерна томоґрафія, МРТ), лабораторних, авдіометрії, ністаґмоґрафії тощо.